Невероятные индийские женщины Средневековья (11 Дек 2012)

Надзвичайні індійські жінки у Середньовіччі

Що ми знаємо про індійську жінку у Середньовіччі? Ми формуємо наші уявлення про цей період згідно з літературними та мистецькими пам’ятками, й часто наші знання не відповідають тогочасним реаліям. У більшості середньовічних текстових джерелах – у художній літературі, епосах, пуранах та навіть збірках з релігійного права – можна натрапити на такий ідеал жінки як віддана дружина, матір і господиня. Ми знаємо, наскільки поетичними й піднесеними можуть бути ці образи, пригадуючи прекрасну Сіту, зворушливу Єшоду або лагідну царицю Майю. Але поряд з такими ідеалами у індійському суспільстві існували й інші моделі жіночого життя, що часто суперечили першим. До таких моделей можна віднести девадасі – храмових служниць, що були надзвичайно шановані у середньовічному суспільстві, мали високий соціальний статус, величезну кількість привілеїв, не зважаючи на те, що вони ніколи не одружувалися. Крім девадасі, можна згадати й жінок-аскеток, що покидали свої господарські й сімейні обов’язки заради духовної самореалізації.

Найбільш відомий ідеал «матері й дружини» формувався під впливом брахманічних норм, згідно з якими жінка виступає несамостійним елементом, чия свобода і діяльність залежить від волі чоловіка. Згідно з традиційним релігійним правом жінці заборонено вивчати священні писання, приймати самостійні рішення та навіть ходити до храму без згоди чоловіка. Проте, як відомо, на практиці ці приписи не були настільки суворими й часто порушувалися, тим більше вони були адресовані у першу чергу представникам вищих варн. Таким чином, у індійському середньовічному суспільстві складалася ситуація парадоксу – жінки з нижчих каст часто мали набагато більше свобод, ніж жінки з вищих. Варто додати, що індійська культура у середньовічний період формувалася під впливом як зовнішніх, так і внутрішніх (локальних) культур, тому брахманічний ідеал аж ніяк не міг претендувати на монополію. Крім того, у самій ведійсько-брахманічній культурі можна зустріти й інші альтернативи жіночих ролей, які представляли ведична богиня Ушас, героїня «Магабгарати» Драупаді, героїня драми Калідаси Шакунтала, ґопі — подружки Крішни, та інші.

Переломний етап для історії жіночого начала розпочинається з V-VII ст., коли набирає обертів шактизм (особливий напрямок індуїзму, що зосереджується на вшануванні жіночого божества – Шакті або Деві). У цей час виникає головний твір шактів під назвою «Девімагатм’ям», що докорінно змінює відношення до жіночого начала в індійській культурі. У «Девімагатм’ям» (творі, що дослівно перекладається як «Звеличення Богині») головним персонажем є абсолютно самостійне активно-творче жіноче божество – Велика Богиня (Магадеві), що знищує зло на благо всього всесвіту, приймаючи різноманітні форми (Магакалі, Магалакшмі, Магасарасваті, Дурґа і т.п.). Саме тут жіноче божество досягає свого абсолютного значення: немає нічого вищого за Велику Богиню – Першопричину всесвіту та Джерело всього. Богиня більше не виступає у парі зі своїм небесним чоловіком, навпаки, вона зовсім не потребує чоловіка, адже вона є Матір’ю всього існуючого, і перебуває всередині усіх божеств (як чоловічих, так і жіночих), як їх сутність (шакті). Подібні уявлення про жіноче начало були зовсім нехарактерні, приміром, для ведійської культури, де богині виражали, як правило, жіночний аспект богів. Хоча уявлення про абсолютну Богиню-Матір, ймовірно, існували у доведійській цивілізації (на території Хараппи й Мохенджо-Даро була знайдена величезна кількість жіночих статуеток!), коли Індія ще не була завойована індо-аріями.

Приблизно з VII ст. також виникають особливі неведійські тексти, що відображають ідеологію, близьку до «Девімагатм’ям». Ці тексти мають назву тантри. Щоправда, вони здобули негативну славу завдяки деяким шокуючим традиційне суспільство ритуалам та викривленій інтерпретації тантричних знань у США та Європі, що розповсюдилися світом. Відтоді тантру на Заході асоціюють здебільшого з сексуальними практиками, тоді як вчення цих текстів набагато глибше, тим паче велика кількість текстів не суперечить настановам Вед. До того ж, у багатьох текстах відсутнє посилання на подібні ритуали. Саме завдяки тантрам жінки масово отримують «перепустку» у духовну практику, що була їм до тих пір майже недоступна.

У шактизмі, як і у деяких тантричних школах, кожна жінка є втіленням Богині (шакті). Крім того, у багатьох шактистських та тантричних творах ми знаходимо інформацію про те, що у тілі кожної людини присутня особлива жіноча енергія – кундаліні, завдяки якій людина отримує свою самореалізацію, тому духовний розвиток має бути відкритим всім і кожному, не залежно від статі. Наче вибух потужного вулкану, ідеологія шактизму і тантричні практики з їх революційними ідеями поширюються так швидко і стають настільки популярними, що проникають в основні напрямки індуїзму (у вайшнавізм та шайвізм), а також у буддизм та джайнізм, під їх впливом опиняється уся індійська філософія та містицизм.

Таким чином, з VII ст. на території Індії з’являються все більше альтернативних сценаріїв жіночого життя. Серед таких сценаріїв варто виділити жіночі аскетичні практики, що до цього траплялися вкрай рідко, адже, як вже зазначалося, шлях глибокого духовного розвитку у традиційному суспільстві був відведений здебільшого чоловікам.

Пізнавати божественне для середньовічної жінки було складною та часом небезпечною пригодою, адже вона мала йти усупереч традиційним стандартам, поривати з домашнім господарством та відмовлятися від ролі звичайної дружини, віддаючись на милість єдиного Небесного Чоловіка – Бога.

Серед найяскравіших представників жіночої аскетики у середньовіччі варто згадати шайвістських святих – Акку Магадеві та Лаллу Дед, а також вайшнавських святих – Антаал та Міру Баї. Особливість цих жінок-аскеток полягає у тому, що усі вони походили з брахманівських сімей, але увійшли в історію як святі-поетки, чия творчість полюбилася народу. На долю кожної з них випадали суворі випробування, які вони гідно й відчайдушно долали.

Антаал (прибл. VIII ст.) була єдиною жінкою серед 12 альварів – святих поетів, послідовників бога Вішну. Її зростив альвар на ім’я Вішнучітта, один з головних жерців міста. Довкола її імені обертається велика кількість легенд. Переповідають, що вона відмовилася від шлюбу з земним чоловіком, відповідаючи, що вона стане дружиною свого коханого Крішни (однієї з інкарнацій бога Вішну). В одному з храмів, присвячених Крішні, вона, вбравшись як наречена, одружилася з його образом. Одного разу люди у храмі стали свідком дива: Антаал, закохано дивлячись на скульптурне зображення Крішни, розчинилася у ньому, щезнувши у камені.

Акка Магадеві (ХІІ ст.) за легендою покинула свого чоловіка, короля-джайна, що зачарувавшись її неймовірною красою, силоміць змусив її одружитися з ним. Король порушив головну обіцянку, що дав дружині – не торкатися Акки без її згоди. Коли втретє король порушив свою обіцянку, терпець Акки урвався, і вона втекла з палацу, лишивши позаду розкіш, владу та навіть свій одяг. Але упертий король переслідував свою дружину до тих пір, поки вона не відкрила йому очі на ілюзію ревнощів, які оволоділи ним. Відтоді король став її учнем і відданим послідовником.

Лалла Дед (1320-1392) вийшла заміж за брахмана, проте, вона була нещаслива у шлюбі. Розумом і душею жінка прагнула збагнути свою істинну природу й покинути сімейні турботи, що вкорінювали її у сансару. Лалла почала практикувати кундаліні-йогу та відкривати у собі невичерпний запас божественної любові. Легенди переповідають, що свята досягла такого високого рівня розуміння божественного, що вона вже не відокремлювала себе від Бога. Лалла вела життя просвітленого майстра, який усвідомив те, що він сам собі гуру. До неї стікалася велика кількість шукачів істини, її шанували шайви та суфії. Через неймовірні дива, що демонструвала свята, її звинувачували у чаклунстві. З іншого боку, надзвичайне життя, що вела Лалла Дед, викликало повагу й благоговіння у народу.

Міра Баї (1498-1547) – вайшнавська поетка й свята, ймовірно зазнала найсуворіших утисків з боку суспільства. Вона народилася у царському палаці Чітор у сім’ї вайшнавів. У п’ять років вона отримала від одного святого у подарунок скульптурне зображення Крішни й закохалася у цього бога. Змалечку сім’я готувала для Міри роль царівни. Ще зовсім юною Міра побралася з молодим царевичем, який невдовзі помер у битві з мусульманським завойовником Бабуром. Не бажаючи ставати вдовою у двадцять років, Міра Баї, як і Антаал, вирішила присвятити своє життя Крішні й поселитися при храмі, присвяченому цьому богові. Проте, після смерті царя-свекра, Міру спіткали жорсткі погрози з боку нового царя та його матері, що прагнули повернути її до царського палацу, та навіть замах на її життя з боку названого брата. Вражений поведінкою принцеси, що співала пісні й танцювала на вулиці, як у трансі, обурений брат забажав її смерті. Проте, Міра будь-якою ціною прагнула відстояти своє щастя й не бажала повертатися до палацу, та коли на карту було поставлене життя її батьків, вона мусила повернутися. Завдяки зв’язкам Мірі вдалося відвернути загрозу від батьківського дому, а після падіння царської династії та міста Мерти, що зв’язували їй руки, вона вперше за довгий час відчула себе вільною. Міра вирушила до Вріндавану, великого центру послідовників Крішни, а її останні роки пройшли у місті Дварака у храмі Крішни.

У той же час, окрім суворої аскези, на яку наважувалася лише невелика кількість жінок, з VII ст. завдяки шактизму з його уявленнями про активну творчу жіночу енергію (шакті) жінки отримують можливість прийняти посвячення у езотеричні ритуали, займатися йогою та іншими духовними практиками, вивчати священні писання під керівництвом свого гуру та навіть самим ставати духовними вчителями. До того ж, часто для цього зовсім не обов’язково було поривати з мирськими справами та відмовлятися від земного кохання, одруження або материнства.

Марія Усольцева

Комментарии:

Добавить комментарий

*